«Мова ‒ оберіг. Слово ‒ зброя.»

   
   Цей день був встановлений у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовної й культурної багатоманітності народів.
   На жаль, історія становлення цього дня має трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеш (Східний Пакистан) пакистанська влада жорстоко придушила мітингувальників (це були переважно студенти), які висловлювали свій протест проти урядової заборони на використання в країні своєї рідної – бенгальської мови. Після проголошення незалежності Бангладеш у 1971 році, цей день відзначають в країні як день мучеників, вшановуючи пам’ять загиблих за рідну мову.
   Саме за пропозицією цієї країни ЮНЕСКО проголосило 21 лютого Міжнародним днем рідної мови.
  Історія України має неменш промовисті факти  300-літньої боротьби за рідну мову, що триває і досі. Серед трагічних, але сповнених надії і волелюбства вчинок Васи́ля Омеля́новича Макухи котрий 5 листопада 1968 року на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії СРСР, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.
   Цей акт 21 січня 1978 року повторив Олекса Гірник, котрий здійснив самоспалення на Чернечій Горі у Каневі на могилі Тараса Шевченка в день    60-ї річниці проголошення УНР, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації України та русифікації.
   8 травня 2000 року від рук «руського міра» загинув відомий український композитор, львів’янин Ігор Білозір. Причиною конфлікту став двобій  української пісні та «русского шансону». Ми часто чуємо, що мистецтво поза політикою, натомість цей факт свідчить, що будь який вияв української ідентичності має вагоме значення у боротьбі з окупантом.
Натомість трагедія, що сталась  29 листопада 2019 року в Бахмуті, де двоє неповнолітніх молодиків вбили волонтера Артема Мірошниченка, є розплатою за роки злочинного ігнорування владою гуманітарної політики на сході України. Артем помер від травм, яких зазнав унаслідок побиття за те, що спілкувався українською мовою в рідному українському місті.
На цих прикладах можемо побачити наскільки важливо берегти  рідну мову, як індефікатор нації, для збереження державних кордонів України для наступний поколінь.