Історія головного корпусу Університету
З історії зведення однієї з найкращих віденських архітектурних споруд в Галичині середини XIX ст.
Військові на вулицях старовинного Львова – явище буденне з часів заснування міста. Сотні років оборонні споруди та інші будівлі військового призначення були одними з головних чинників містобудування. Для опіки над солдатами та офіцерами не придатними до чинної військової служби, інвалідами та ветерами австрійського війська, яких на Галичині і в інших країнах Європи після революційних подій 1848- 1849 pp. було достатньо, почали будувати спеціальні заклади для їх утримання. Першим таким закладом став будинок інвалідів у Відні. 1850 р. аналогічні заклади відкрили в Празі, Петтау Штаймарку, Падуї (тепер Італія), Тирнау (тепер Тирґу-Мурешті, Румунія) з філією в Альт-Офені (Австрія). У 50-х рр. XIX ст. спеціальну будівлю для потреб галицьких військових інвалідів та ветеранів вирішено було звести у Львові. Ідею про таке будівництво висловлено 1851р., під час перебування у Львові ім ператора Франца Йосифа I. Як писали галицькі газети, будівництво провінційного будинку інвалідів у Львові мало на меті, щоби «галицькі військові, які входять у категорію інвалідів, могли достойно закінчити своє життя на власній землі, за якою на віддалі відчувають велику тугу». На будівництво було виділено 700 тис. золотих ринських та використано землі Піліховської долини з дубовим лісом (21 морг і 33 кв. сажні землі – близько 12 га). Ця територія в районі гори Кортумівка на Клепарові від 1811р. належала війську. Цеглу на будівництво безоплатно надавала міська цегельня. Розпорядження про будівництво Франц Йосиф I підписав у грудні 1851 р. Дім військових інвалідів для Львова спроектував данський архітектор Теофіл Едвард Хансен. Будівлю створено на зразок Віденського арсеналу, автором якого теж був Т.Е. Хансен. Будівництво під керівництвом Едварда Келлера розпочалося навесні 1856 р., хоча в науковій літературі побутує твердження про початок будівельних робіт ще у 1855 р. Проект Т.Е. Хансена передбачав зведення будинку в неороманському стилі з різнокольорової цегли, комбінації якої створювали на фасаді жовті та червоні смуги. В архітектурі будинку домінує монументалізм,реалізований через своєрідне «розтягнення» споруди (довжина фасаду 165 м). У стінах зроблено повітряні канали, які з’єднувалися з камінами. Таку систему застосовували для обігріву та підтримування однакової температури в усьому приміщенні.
Будинок складається з репрезентативної центральної частини, виділеної на кутах вежами, та симетричних бокових крил, закінчених павільйонами. Будівля має чотири і три поверхи та внутрішнє подвір’я. Фасад оздоблений мистецькими скульптурами та барельєфами. Для виконання цих робіт запрошено скульпторів Ципріана Ґодебського та Авеля Марію Пер’є .
На фасаді буднику, з обох боків від гербу Австрійської держави, розміщено дві величні скульптури: Війни у постаті чоловіка, який вихоплює меч із піхов, і Миру – у постаті жінки в лавровому вінку з пальмою в лівій та згортком паперу в правій руці. Біля її ніг лежать палітра і пензель як символи науки і мистецтва. Скульптури оточені відповідними символами та трофеями, виконаними зі щільного пісковику. Над протилежними брамами і ззовні, і всередині двору, розміщено чотири барельєфи, що символізують Воїна і Перемогу. На фасаді було встановлено загалом 26 скульптурних елементів та 8 барельєфів, які збереглись у задовільному стані й досі. Багато елементів скульптурного оздоблення, особливо із внутрішнього боку, втрачені. Серед втраченого – статуї чотирьох славетних австрійських фельдмаршалів і генералів: архікнязя Карла, графа Радецького, князя Шварценберга і графа Шліка. Не збереглася також зала з фресками. Урочисте посвячення будинку відбулося 04.10.1863 р., в день іменин імператора Франца Йосифа I. Уповноваженим єпископом, що мав провести цей релігійний обряд,був фельдcуперіор (високий чин представника церкви у війську) П. Брадовський. Уранці, о 8 год., посвятили каплицю, а потім – і саму будівлю. Опісля єпископ звернувся з промовою до присутніх. Новостворений заклад спочатку був філією будинку інвалідів № 3 в Тирнау. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. львівську філію перетворено в самостійний заклад для інвалідів № 4 (один із чотирьох схожих закладів, що залишилися в Австро-Угорщині).
Дім військових інвалідів у Львові був штатним військовим закладом, який очолював комендант (командир) – офіцер рангом майора (згодом полковника). До управління входили також ад’ютант, шеф-лікар, військовий капелан та офіцер-фінансист. Інваліди й ветерани, яких утримували в закладі, були організовані в роти на чолі з командиром. Офіцери мешкали окремо від солдатів. Будівля закладу була розрахована на розміщення та утримання на пансіоні 500 інвалідів і ветеранів.
Центральну частину призначили для офіцерів, обидва крила – для унтер-офіцерів та солдатів. У вежах центральної частини будівлі було помешкання коменданта, там само розташовувалась і канцелярія. Одне крило пристосували під військовий шпиталь, який був філією гарнізонного. Створення шпиталю поліпшило умови в головному військово-медичному закладі міста, бо раніше постійне перебування в головному шпиталі інвалідів створювало труднощі для медичного обслуговування військовослужбовців гарнізону. Інваліди й ветерани носили спеціальний військовий однострій, який дещо відрізнявся від однострою військових, що перебували на службі.
Із розширенням міста поряд було прокладено дві вулиці, які одержали назви вул. Ветеранів (тепер більша її частина міститься в подвір’ї комплексу будівель штабу Західного оперативного командування) та вул. Інвалідів (тепер вул. Батуринська). Після встановлення у Львові польської влади споруду передано для потреб інвалідів і ветеранів польського війська. У міжвоєнний період заклад використовували як філію 6-го Окружного військового шпиталю. Із приходом радянської влади заклад закрили. 1939-1941 в будинку розмістили 233-й полк НКВС (в/ч 7480). Той самий підрозділ повернувся в будівлю 10.08.1944р. Із розташуванням у закладі радянських підрозділів почалося зумисне та планомірне руйнування скульптурного оздоблення. За рішенням міністерства внутрішніх справ СРСР, у травні 1954 р. в приміщенні будинку розмістили Київське пожежно-технічне училище, що було перейменоване у Львівське пожежно-технічне училище МВС СРСР. До 1972 р. училище співіснувало з військовою частиною 7480 та батальйоном міліції, підрозділи яких розташовувались на першому поверсі лівого крила головного корпусу.
