Тарас Шевченко і міфи нашого роду: чому не варто боротися зі смушевою шапкою, але чому відстоювати її також не варто
10 березня 2021 року курсанти та студенти нашого Університету осмислювали роль Тараса Шевченка як «батька нації» крізь призму сучасної інтерпретації його постаті разом із старшим викладачем кафедри українознавства Галиною Хлипавкою.
«Шевченко — це наш найбільший національний міф, який своїм корінням міцно обплітає нас як суспільство, який проріс, просочився в кожного з нас. Ми можемо по-різному ставитися до Шевченка (обожнювати чи бути байдужими, зневажати), можемо з різною глибиною занурюватися в його творчість (і навіть не занурюватися в неї взагалі), але бути вільними від знань про Шевченка як «батька нації» — не можемо. Людині як істоті мислячій властиво упорядкувати світ навколо себе і робити це за принципом асоціацій або перенесення. Споконвіку запорукою виживання було плем’я, спільнота, громада, зрештою велика сім’я, на чолі якої стояв вождь, старійшина, голова, батько. Тож закономірно, що уявлення про націю людство сформувало за цим же принципом. Нація потребує батька. І ним для нас став Шевченко. І все, що потім відбулося з ним і його творчістю (і епопея з перепохованням, і радянське переписування біографії, і пострадянська боротьба з заідеологізованим і забронзовілим Шевченком, і навіть Шевченко в образі Людини-Павука чи Фріди Кало в проєкті «Квантовий стрибок»), стало можливим завдяки тому, що абревіатура ТГШ перетворилася на код нашої нації. Той, хто зламає його, зможе зламати й націю. Але зламати цей код неможливо», — такі акценти виставила Галина Хлипавка.
Розмову про Великого Кобзаря супроводжували пісні та картини-плакати сучасних митців, які переконливо доводили, що Шевченко, вишитий хрестиком, і Шевченко-Спайдермен на футболці, — це один і той же Шевченко, але для різних людей і що це не блюзнірство, а портрет нашого сучасного суспільства, яке хоче говорити з генієм свого народу «своєю мовою».
Якщо з ним говорить – «батько нації» живий, нація жива!
«Шевченко — це наш найбільший національний міф, який своїм корінням міцно обплітає нас як суспільство, який проріс, просочився в кожного з нас. Ми можемо по-різному ставитися до Шевченка (обожнювати чи бути байдужими, зневажати), можемо з різною глибиною занурюватися в його творчість (і навіть не занурюватися в неї взагалі), але бути вільними від знань про Шевченка як «батька нації» — не можемо. Людині як істоті мислячій властиво упорядкувати світ навколо себе і робити це за принципом асоціацій або перенесення. Споконвіку запорукою виживання було плем’я, спільнота, громада, зрештою велика сім’я, на чолі якої стояв вождь, старійшина, голова, батько. Тож закономірно, що уявлення про націю людство сформувало за цим же принципом. Нація потребує батька. І ним для нас став Шевченко. І все, що потім відбулося з ним і його творчістю (і епопея з перепохованням, і радянське переписування біографії, і пострадянська боротьба з заідеологізованим і забронзовілим Шевченком, і навіть Шевченко в образі Людини-Павука чи Фріди Кало в проєкті «Квантовий стрибок»), стало можливим завдяки тому, що абревіатура ТГШ перетворилася на код нашої нації. Той, хто зламає його, зможе зламати й націю. Але зламати цей код неможливо», — такі акценти виставила Галина Хлипавка.
Розмову про Великого Кобзаря супроводжували пісні та картини-плакати сучасних митців, які переконливо доводили, що Шевченко, вишитий хрестиком, і Шевченко-Спайдермен на футболці, — це один і той же Шевченко, але для різних людей і що це не блюзнірство, а портрет нашого сучасного суспільства, яке хоче говорити з генієм свого народу «своєю мовою».
Якщо з ним говорить – «батько нації» живий, нація жива!